Я дуже люблю свою роботу, просто обожнюю. Вона творча, пов’язана з спілкуванням з безліччю цікавих і душевних людей, а також з організацією різних движух і заходів. Але є у мене одна… навіть не задолбашка, а (з тихим зітханням) невелика смуток.
Справа в тому, що я працюю в прогресивної і сучасною, але дуже великої компанії. Це величезна неповоротка машина з купою правил і регламентів, процедур і стандартів. Настільки неповоротка, що всім, хто працює з нами, доводиться прогинатися.
Але раптом ми починаємо працювати з іншим гігантом (наприклад, державним театром), який ще більш неповороткий, ніж ми. Тепер вже мимоволі доводиться прогинатися нам, і в мене починається захоплюючий квест під назвою «10 кіл пекла погоджень».
Нетипова для нас форма договору — 10 кіл пекла погоджень з юристами і службою безпеки нашої філії.
Контрагент не згоден на післяплату з відстрочкою на півтора місяця, просить замовлення передоплатити — 10 кіл пекла погоджень з фінансистами та службою центрального офісу, створеної спеціально для погоджень подібних питань.
І, здавалося б, усе погоджено, але сума замовлення трохи вийшла за рамки ліміту низьковартісній закупівлі і все — тепер ще й повноцінну закупівельну процедуру проводити.
До болю сумно усвідомлювати, що левову частку дорогоцінного робочого часу я витрачаю не на свою основну роботу, а на нескінченну марну листування. Але зробити з цим нічого не можна, тому що велика компанія і бюрократичні заморочки невіддільні один від одного.
А ще дратують колеги, які без попиту встають у тебе за спиною і витріщаються в твій монітор.
