Працював я в свій час у конторі, ремонтирующей техніку — займався лагодженням телефонів і плеєрів. Сидимо ми, чиним залізяки, тут залітає майстер, що сидить на приймання, хапає зі столу телефон і так само стрімко віддаляється. Мужик він, до речі, чималий: під два метри і вагою за 120. З-за стіни лунають кілька неслабких ударів по столу — і тиша.
Приходить і розповідає, як справу було. Прийшов клієнт з серії «розбив, залив, розламав — чините по гарантії». Мотивує тим, що скло-то у нього ціле, а дисплей тріснув сам. Наш майстер, замучившись пояснювати, пропонує план Екшн : «Я зараз розіб’ю дисплей так, щоб скло залишилося цілим, але платити вам», — і швидко видаляється з приймання. Через півхвилини повертається і на очах ошарашеного клієнта від душі шандарахає по столу телефоном. Екшн сно, скло ціле, а дисплей розбитий. Клієнт тікає з жахом в очах і думкою, що змусять платити. Ми дружно починаємо іржати: телефон цей у нас валявся давним-давно, його принесли вщент розбитим і залишили — він і на запчастини-то особливо не годився.
Цей телефон з тих пір «розбивали» на моїй пам’яті раз двадцять. Дуже добре остужало клієнтів, які з піною біля рота доводили, що це не вони, дисплей лопнув сам і кристалики витекли.
