Передісторія проста: вийшла заміж, переїхала в інше місто, зіткнулася з необхідністю оформити прописку на новому місці. Кожен знає, що таке державні служби: бюрократія, хамство, невігластво і так далі. Приготувавшись до всього, переступаю поріг паспортного столу.

— Доброго дня. Хочу на нове місце прописатися, які документи потрібні?
— Договір потрібен.
— Який?
— В інтернеті подивися.

Як же я забула про всемогутній джерело правдивої, точної, вчасно оновлюється і коректної інформації!

— А які ще документи потрібні? На стенді з інформацією дуже багато листів, не можу знайти.
— Спеціально для таких, як ти: сині.
— А що це за документи? Така абревіатура незрозуміла.
— У першому вікні запитай.

Сама сидить у другому, в першому поруч з нею нікого немає. Знущається, чи що?

— Тут же немає нікого.
— Я ж тобі сказала: у другому залі!

Виявляється, якщо достатньо довго йти по вузькому изгибающемуся коридору, з боків якого штук п’ять дверей з написом: «Не входити! Службове приміщення», то Екшн сно можна потрапити в другий зал.

Далі по накатаній схемі. Нотаріус сказав, що текст договору, знайдений мною в інтернеті, — абсолютна нісенітниця. В паспортний стіл мені довелося сходити ще три рази, так як постійно чинився, що потрібні документи, яких немає у списку на стенді з інформацією.

І ось фінал. Всі документи зібрані. Тітка бере в руки мій паспорт і починає заповнювати документи. Читає моє ім’я (Кіра) і на весь зал мовить своїм подружкам-співробітницям:

— Ой, моя подруга хоче дочка Кірою назвати, а якщо народиться хлопчик, то Кирилом. Ну що за убоге ім’я: кірка якась!

Решта, мабуть, не розібравшись, з чого це вона розпочала таку розмову, починають підтакувати. Нарешті, тітка незворушно повертає мій паспорт зі словами:

— Ні, Кір, ну ти не ображайся, це моя особиста думка!

Я могла б, звичайно, з милою посмішкою відповісти: «Та нічого страшного, мене ім’я **** теж дратує!» — але не стала. Так, мені було не дуже приємно в тій ситуації, але якщо задуматися — навіщо мені було їй відповідати?

На «Задолба!» кожна третя історія закінчується тим, як автор статті настільки дотепно і їдко відповів своєму кривдникові, що той обімлів (відкрив рот, втратив дар мови, щось буркнув невиразне) або був переможений парочкою кидків айкідо (карате, дзюдо), а потім ретирувався (пішов в підсобку, перебіг на інший кінець залу). Мені ні жарко, ні холодно від думки тієї тітки. Невже потрібно обов’язково блиснути інтелектом, дотепністю або умінням застосувати грубу фізичну силу, щоб зірвати оплески вельмишановних глядачів на зупинці (в метро, в черзі їдальні або супермаркету), яких я ніколи більше не побачу? По-моєму, набагато більше розуму потрібно, щоб поставитися до таких скороминущим неприємностей філософськи і з іронією і більше ніколи про них потім не згадувати.