І в страшному сні не могло приснитися бабі Кірі, що вона, будучи багатодітною матір’ю і виховавши трьох дітей, коли-небудь буде зустрічати свій день народження в самоті в будинку пристарілих.
Однак життя непередбачуване: матері виховують дітей, вкладають в них всю душу, але не знають, чи буде ця дитина опорою і втіхою в старості, подасть склянку води або забуде про матері-старій як про непотрібної речі.

Кіра Іванівна не могла звикнути до незнайомій, чужій і незвичній обстановці, звикнутися з життям в будинку пристарілих.
В молодості у неї була насичена і цікава життя: Кіра, головний інженер великого заводу, не тільки «горіла» на роботі, але і виховувала двох доньок і сина, вкладаючи в кожного з дітей частинку своєї душі. Крім того, Кіра Іванівна чудово готувала, а її будинок блищав чистотою і завжди був повною чашею.
Однак, можливо, в молодості баба Кіра не зуміла по-справжньому прищепити своїм дітям чуйність, співчуття до ближнього і душевну доброту.
І ось прийшов той чорний день, коли стара мати виявилася «зайвої» для своїх дітей і опинилася в будинку пристарілих.
Єдиного сина вона не бачила вже чверть століття – в юності її Мишко поїхав працювати на Сахалін, та й пустив на далекому острові коріння: одружився, завів сім’ю. Раз на рік з далекого Сахаліну прилітала листівка з новорічними привітаннями – і все. Дві дорослі дочки жили в одному місті з Кірою Іванівною, але у обох була своя життя, і постаріла, яка потребує турботи мати була в цьому житті зайвої…
Жінка сиділа біля вікна палати, дивилася в далечінь і плакала: там, за вікном, повільно падали величезні снігові пластівці, там кипіла радісна передноворічна метушня, люди несли додому колючі зелені ялинки.
Кіра закрила очі і попливла в спогади: колись вона любила новорічне свято так само сильно, як і її діти.
А все тому, що в Новий рік був день її народження: у цей день в її затишній квартирі завжди збиралися гості, було багато подарунків, сміху, жартів, радості… А сьогодні вона сиділа одна в крихітній кімнатці в будинку престарілих, навіть її сусідка по кімнаті, Ганна Василівна, раненько кудись пішла.
І раптом у двері постукали.
– Не зачинено! – похмуро сказала Кіра.
У кімнату ввійшла Ганна Василівна і ще кілька літніх жінок.
– З Днем народження! – нестройным хором сказали ввійшли. – Здоров’я Вам, щастя!
Одна з ввійшли простягнула приголомшеної іменинниці теплі в’язані шкарпетки.
– Дівчатка, милі!.. – розгублено пробурмотіла Кіра. – Аня, ти б хоч натякнула…
– Сюрприз має бути сюрпризом, – відповідала Анна Василівна, простягаючи величезний торт.
– Тоді сідайте! Будемо їсти торт і пити чай! – вигукнула іменинниця.
Довго сиділи гості. Спочатку відзначили День народження, потім – Новий рік. Співали пісні минулої молодості, розповідали про прожите життя. І жодна з жінок не згадувала про своїх дітей: напевно, це була дуже болюча тема…
Кіра Іванівна розчервонілась, пожвавилося, очі заблищали. Ближче до ранку гості потихеньку розійшлися по кімнатах.
Кіра теж лягла, але довго не могла заснути, ворочалася, і вздремнула лише під ранок.
– Мама! Матуся! З Днем народження! З Новим роком! – крізь сон чулося здалеку.
Жінка радісно посміхнулася: їй снився улюблений синок, Міша. Як же він змужнів!..
– Мамо, прокинься! – знову долинуло крізь сон. – Вона що, захворіла?..
– Ні, – почувся далекий голос чергової. – Засиділися допізна, Новий рік зустрічали…
Кіра відкрила очі і від несподіванки ледь не впала з ліжка.
– Михайлику! Синочок! Приїхав! Це не сон? – сльози радості повзли по щоках старої жінки.
– Не сон, мама. Я ще вчора приїхав, сюрприз хотів тобі зробити. Ти чому не розповіла, що сестри закрили тебе тут?
– У мене все добре, Міша, – тихо посміхнулася баба Кіра. – Вчора он День народження відзначили, і про Новий рік не забули…
– Збирайся, мама. Сьогодні ми їдемо нічним поїздом. Квитки у мене на руках.
– Куди їдемо, Міша?
– Додому, мама. На Сахалін. Тобі пора познайомитися з онуком, та й дружина моя вже чекає нас.
– Міша, це дуже несподівано… – сльози струмком бігли по щоках Кіри.
– Мама, збирайся! Ти тут не залишишся!
Сусідка Кіри, не стримуючи сліз, спостерігала за цією сценою.
– Збирайся, Іванівно! Чого тут думати? Справжнього сина виховала.
– Так, Міша дуже хороший! – крізь сльози усміхнулася баба Кіра і пішла готуватися до від’їзду.