Мені все одно, хто як дітей виховує. У всіх свої ідеали. Але з якогось паралельного світу з’явилися ті бабульки, для яких жранина — це самоціль?

Їхала у трамваї і всю дорогу (близько півгодини) слухала, як кондуктор по телефону дочку свою допитує: «А Павлик поїв? А що поїв? А супчик? А макарони? А сирок?» За ці півгодини я прокляла все на світі і навіщо-то дізналася, ніж набитий холодильник і напханий дитина.

Та ж фігня з моєю свекрухою. У мене дітей немає, але є племінниця шести років. Коли б свекруха ні виловила бідне дитя, обов’язково щось впихнет. Зараз Настя зросла і може відбити атаку. Але ще рік тому її намагалися годувати з ложечки, а коли їй був рік, і вона не могла ще чинити опір, напихали їжею до тих пір, поки останній огірок не вилазив назад. Все з’їдене племінник бадьоро выблевывала по дорозі додому у машині. Годування супроводжувалося голосіннями: «Бідна дитина толком не поїв». Не, серйозно, я бачила, як варене яйце спливло їй назад у рот ще за столом!

І всі ці звіти, скільки разів дитина, пардон, покакав! Коли жінка вагітна, вона планує, що її чилдренок буде співати, танцювати або там на ровері добре кататися. Весь цей час її матір та свекруху будують плани, як і скільки дитина буде срати і жерти. Дитина може щось намалювати, вивчити нове слово, почати ходити — всім пофіг. Він же всього три рази покакав!

А це я теж бачила в автобусі. Їхали мама з сином (на вигляд років десять) і бабулька. Бабця сиділа поруч зі мною в кінці автобуса, а решті місць не вистачило, і вона їхали стоячи поруч з водієм. Всю дорогу, поки я не вийшла, бабка не затыкалась: «А нехай він тримається. Ти тримай його, він так впаде. Підніми йому каптур. Опусти йому капюшон, йому жарко». У дочки обличчя було перекошене. Я її чудово розуміла.