Я служу в ГУВС одного із суб’єктів РФ вже багато років, і місцеві маразматичні нюанси стоять поперек горла. Подітися нікуди — служба, але писати про це — пальці об клаву можна стерти.
У мене багато друзів, колег, знайомих і родичів, у яких в свою чергу є свої друзі і колеги. Досить часто доводиться відвідувати місцевий пункт здачі крові для кого-то з вищевказаної братії. Так як це в принципі корисно, та і людина я не жадібний, ходжу на процедуру досить часто — близько трьох разів на рік.
Нещодавно дочки одного з колег знадобилася кров, і керівництво ГУВС довів до особового складу, що необхідно сприяти, відвідавши вищевказане заклад. Я, звиклий до процедури, без зайвих розмов поїхав в знайому лікарню прямо з роботи, маючи при собі лише воЕкшн ське посвідчення та ксиву. Варто відзначити, що на донорів в центрі заводять спеціальні картки, в яких крім групи крові та резус-фактора вказані паспортні дані, контактні телефони, місце роботи; є навіть електронна фотографія. За п’ять років донорського стажу мені всього пару раз доводилося показувати паспорт (зазвичай вистачало лише назвати прізвище або показати службове посвідчення), однак у цей раз у реєстратурі мене зупинили.
— Паспорт, будь ласка, — ввічливо попросила жінка років тридцяти.
— Ось, будь ласка, посвідчення.
— Паспорт, будь ласка. Посвідчення не потрібно, — менш ввічливо, але з посмішкою повторила жінка.
— Дівчина, моє прізвище *****. Ось, подивіться посвідчення і звірте мою личину з фотографією в ксиве і у вашій базі, — з усіх сил намагаючись бути ввічливим, відповів я.
— Молодий чоловік! Ви по-російськи розумієте?! Я ж сказала: потрібен паспорт! — перейшла на крик пані.
Каюсь, я хоч і добрий, але досить запальний, і особливо вираження не вибираю, коли доводиться стикатися з тупими або шкідливими людьми. Після кількох хвилин розмови довелося дохідливо пояснити дамочке, яка думка у мене про неї склалося, де і в яких позах я її бачив. Після аналогічного неконструктивний розмови з завідувачем відділення щодо необхідності паспорти і неможливості пред’явлення ксиви і воЕкшн ських прав з-за якихось внутрішніх розпоряджень довелося в телефонному режимі виходити на впливових начальників і просити їх вирішити питання паспортно-візового контролю через керівництво центру.
Через двадцять хвилин після дзвінка я вже сидів у кріслі, в руку була вставлена голка, а особиста картка поповнилася ще одним листочком. Чи варто псувати нерви собі і людям, а також намагатися упевнитися, що я не верблюд?
