Згадала я тут свою роботу в одній мережі кав’ярень, досить відомою, але не дуже крутий. Працювала я там офіціантом, причому в ніч. Гості були як на підбір.

Приходить чоловік, сідає, кладе на стіл ноутбук, гаманець, ключі від машини, п’є каву. Через деякий час йому закортіло в туалет. Проходячи повз, я кажу йому, що, мовляв, я офіціантка одна на кав’ярню, за речами не можу встежити, непогано б їх прибрати перед тим, як іти розслабитися. Мужик почав істерику: у нас-де кругом злодії, ми його намагаємося обікрасти, та й взагалі він зараз викличе міліцію.

Інший чоловік, погрожуючи мені директором кав’ярні, вимагав приготувати йому яєчню, не звертаючи уваги на те, що у нас немає ні яєць, ні плити, ні сковорідки.

Ще була категорія людей, які приходили до нас в туалет і поспати. До «туалетним» гостям ми звикли, а ось ті, хто приходив поспати, трохи псували вигляд кав’ярні і сильно обурювалися, коли ми намагалися вигнати їх, нічого не замовили, але мають право спати там, де закортить.

Не менш дивували діти років дванадцяти, які намагалися замовити собі вина, шампанського або коктейлів, а на відмову починали верещати про те, який у них крутий тато, який розмаже нас в коржик. Один раз три таких хлопчика, наївшись солодощів вдосталь, відмовилися платити; коли адміністратор притиснув їх на вулиці при спробі втечі, один з них віддав дуже хороший телефон. За телефоном потім повернувся тато, ведучи сина за вухо. Коли ж тато побачив рахунок, син спробував бігти.

Прийшли в три ночі хлопець з дівчиною, залізли в самий кут. Хлопець зняв свої черевики, витягнув смердючі ноги під столом і плюхнул їх на протилежний стілець, після чого почав голосно кричати на всю кав’ярню:

— Официа-ант!
— Слухаю вас.
— Подайте меню.

Беру зі столу дві папки меню і подаю їм. Дівчина починає дивитися, а хлопець, навіть не глянувши на нього, закриває і відкладає:

— Несіть сніданок!
— На жаль, сніданки у нас з шести годин.
— А зараз скільки?
— Тільки три.
— Так мені плювати, скільки часу, неси сніданок, я сказав!

Вибачившись, пропоную їм вибрати що-небудь з основного меню, що мене посилають добірним матом, сказавши, що будуть чекати шести годин. Через пару хвилин, проходячи повз, помічаю, що вони сплять — ну та й фіг з ними, тихіше буде. Без чверті шість знову лунає крик на весь зал; спеціально дивлюся на годинник і йду.

— Сніданок де?
— По-перше, шести ще немає, по-друге, ви нічого не замовляли.
— Значить, замовляю. Сніданок неси!
— Вам який? У нас є… (Перераховую.)
— На, ось цей, з млинцями!
— До млинців мед, сметану або джем?
— Несіть усе!
— На жаль, у суму сніданку (99 рублів) входить лише одна добавка. Додаткова коштує 30 рублів.
— Не-е-е, тоді давай мед, він дорожче.
— Чай, кава?
— А ти як думаєш? Чай, звичайно, тащі, тільки не той маленький, а-великий.
— Сніданок входить маленький.
— Значить, неси маленький і ще чайник з окропом. І цукор коричневий обов’язково — я цей цукор для бидла жерти не буду.

Цукор коричневий у нас відвідувачам не подається, він стоїть в барі для коктейлів, але йому принесла, щоб не кричав. Через півгодини приходжу у них забирати порожню посуд разом з цукорницею. Цей нахаба покликав мене й вилаяв за те, що я забрала в них цукор, поки вони ще не пішли, бризкав слиною і хотів скаржитися. У підсумку пішов він, заплативши сто рублів і дочекавшись здачі в рубль.