Павліченко Людмила (1916-1974 р.). Жінка снайпер воювала в роки Другої світової війни. На її особистому рахунку 309 німецьких солдатів і офіцерів. З них 36 ворожих снайперів. Саме нею було знищено знаменитий німецький снайпер “Дюнкерк” на рахунку якого було понад 500 вбивств. Цього приголомшливого результату вона досягла всього за рік війни.Після важкого поранення працювала інструктором в снайперській школі.
У Москві на врученні нагороди керівництво вирішило, що жінка досить послужила своїй країні на передовій, і знову кидати у пекло неодноразово поранену та контужену, пережила особисті втрати жінку немає ніякого сенсу. До того ж врачебюная комісія була категорично проти цього. На цей раз дівчині довірена була зовсім інша місія.
Незабаром Павліченків у складі делегації радянської молоді відправили у відрядження в Сполучені Штати Америки, де вона повинна була переконувати американців відкрити другий фронт. Фільм який Ви напевно багато дивилися безсовісно бреше (втім, не тільки в цьому, та й взагалі присмак у картини отвратный, з-за наявного тут повного набору либераста-професіонала: криваве НКВС, шапками закидаємо і т. д. і т. п.) так як, Людмила не знала англійської мови. Але він був їй і не потрібен. Її подвиги говорили самі за себе.
У “благословенною”, новина про те, що приїжджає російська жінка-снайпер, особисто вбила більше трьох сотень фашистів, викликала сенсацію. Навряд чи американські журналісти розуміли, як саме повинна виглядати російська героїня, але абсолютно точно вони не очікували побачити миловидну молоду жінку, чиє фото легко могло б прикрасити обкладинки модних журналів. Мабуть, тому думки репортерів на першій прес-конференції з участю Павліченко пішли кудись дуже далеко від війни.
– Якого кольору білизна ви віддаєте перевагу? – випалив один з американців.
Людмила, мило посміхнувшись, відповіла:
– За подібне питання у нас в країні можна по пиці отримати. Ну, підходьте ближче…
Цей відповідь підкорив навіть самих «зубастих акул» з американських ЗМІ. Захоплені статті про російською снайпера з’явилися чи не в усіх газетах Америки.
«Леді Смерть» – захоплено називали її американці, а відомий кантрі-співак Вуді Гатрі написав про неї пісню «Miss Pavlichenko»:
“У літню спеку, холодною сніжною зимою
У будь-яку погоду ти вистежуєш ворога
Світ полюбить твоє миле обличчя, так само, як і я
Адже більш ніж три сотні нацистських собак загинули від твого зброї…”
Перед безпосередністю цієї дівчини не змогла встояти навіть дружина президента США Елеонора Рузвельт: запросила її пожити в Білому домі
Пізніше вона запросила Людмилу в поїздку по країні. Павліченко погодиться і виступить перед Міжнародній студентській асамблей у Вашингтоні, перед Конгресом промислових організацій, а також у Нью-Йорк, але багатьом запам’яталося її виступ в Чикаго.
«Панове, — пролунав над багатотисячним натовпом присутніх дзвінкий голос. — Мені двадцять п’ять років. На фронті я вже встигла знищити триста дев’ять фашистських загарбників. Чи Не здається вам, панове, що ви занадто довго ховаєтеся за моєю спиною?!»
Юрба завмерла на хвилину, а потім вибухнула несамовитим галасом схвалення…
Це було несподівано.
Це було ефектно.
Це було правдою.
