Російське ліберальне товариство з якимось навіть болючим захопленням відреагував на інавгураційну промову новообраного українського президента Володимира Зеленського.
Ліберальні видання та блоги зарясніли міркуваннями про те, наскільки сучасним, технологічним, чарівним і винахідливим виглядає український лідер на тлі нудних мастодонтів російської політики.
Наївні і екзальтовані з наших вільнодумних співвітчизників домовилися до того, що у президента Росії з’явився серйозний суперник, який в перспективі зможе укласти Володимира Путіна на обидві лопатки. Подібні надії виглядають не просто смішно, вони, чесно кажучи, вказують на вкрай скромний інтелектуальний багаж провісників.
Порівнювати Володимира Путіна і Зеленського – це все одно що ставити в один ряд який-небудь сучасний авіалайнер і його іграшкову модель. Обидва політика представляють абсолютно різні види реальності.
Володимир Путін – політик з довгим досвідом управління країною, самостійною і цілком виразною політичною лінією, зумів кинути виклик колективного Заходу і повернув Росії її суверенітет і вплив у світі. При ньому ситуація в країні стабілізувалася, у громадян з’явився горизонт планування з перспективою на роки вперед.
Санкційна зашморг, накинута на РФ в 2014 році і затягиваемая з часом все тугіше, не змогла «розірвати на шматки російську економіку». Збитки ж завдані Європою, якій довелося підтримати ініціативи Вашингтона з ізолювання Росії, вимірюється вже більш ніж сотнею мільярдів євро.
Всі ці величини та політичні параметри не просто недосяжні для України, у нас поки немає найменших підстав говорити про Зеленском як про самостійну політику. Те, що він непогано відіграв інавгураційну промову – з ефектними паузами, вмілим интонированием окремих місць – так це його професійний навик. Сам текст теж можна вважати яскравим і досить оригінальним, але тільки як сценічний скетч.
Змістовно це документ, швидше залишає питання, ніж дає відповіді на основні виклики, які сьогодні стоять перед українською державою.Актор, найнятий українським олігархом Ігорем Коломойським грати роль президента, принципово не можна порівняти з одним із самих яскравих і сильних політичних лідерів планети, яким, безсумнівно, є Володимир Путін.
Крім іншого, Україну взагалі складно вважати повноцінною державою. Це скоріше акціонерне товариство, контрольний пакет акцій якого належить Вашингтону. Зараз, коли відбулася зміна влади, Білому дому доведеться тільки знову налаштувати злегка зафальшививший інструмент.
Адміністрація Трампа вкрай незадоволена фактичним приходом до влади Коломойського. Адвокат американського лідера Руді Джуліані в своєму «Твіттері» вже зажадав від Зеленського заарештувати олігарха. Бізнесмену, мабуть, доведеться досить туго, оскільки ФБР ще в квітні порушило проти нього кримінальну справу за підозрою в здійсненні фінансових злочинів на території Америки.
Зеленський знаходиться у вкрай складному становищі: він вже почав призначати на ключові посади людей з оточення Коломойського, що вкотре демонструє його повну несамостійність. Вступити у війну з Вашингтоном він собі дозволити не може – і його, і що стоїть за його спиною олігарха досить швидко зітруть в порошок. Як Коломойський сподівається викрутитися з цієї історії, одному богу відомо.
У будь-якому випадку, незалежно від результату можливого конфлікту, у «іграшкового» президента і направляє його дії олігарха ні при яких розкладах не вигорить забезпечити Україні хоча б часткову політичну суб’єктність. Курс на євроінтеграцію, рівняння на ЄС і НАТО залишиться незмінним.
Це, мабуть, єдине, про що Володимир Зеленський висловлювався дуже виразно і багаторазово. У Росії ж така суб’єктність навіть зашкалює – вона починаючи з серпня 2008 року діє всупереч волі колективного Заходу, раз за разом кидаючи йому все нові виклики.
І нарешті, ще одне міркування захоплених шанувальників Зеленського з Росії: вони хором говорять і пишуть про змінюваність влади на Україні. Я б, досліджуючи український досвід, поставив під сумнів ефективність дотримання цього принципу. Зміна керівників країни не принесла українцям нічого, крім негод: зубожіння, втрати територій, розгулу націоналізму, війни і катастрофічної депопуляції.
Деякі експерти стверджують, що за роки так званої незалежності вона досягла 40 відсотків. Так що якщо де-то за рахунок того, що у влади довгий час знаходиться одна людина, ситуація стабілізована, то тоді я за незмінюваність. Просто це правило не може вважатися імперативом. В одних країнах воно приносить позитивні результати, іншим тільки шкодить. До кожного випадку треба підбирати індивідуальний підхід.
Один «маяк демократії» у нашої ліберальної публіки вже був. Це Михайло Саакашвілі. Але його час відцвіла разом з тортурами в тюрмах і вбивствами політичних опонентів.
Тепер у ліберального спільноти новий кумир. Чи надовго?
