Літо. Мені років п’ять. Гуляємо з мамою по парку дитячих атракціонів. Раптово мама бачить зграйку дітей, чинно розсаджуються в якийсь вагончик.
— Ой, дивись! — верещить моя мама. — Дітки будуть кататися! Йди з ними!
Я, радісна, біжу до дітвори, але мене перехоплює рука якоїсь жінки.
— Дівчинко, ти куди? Сюди не можна, тут з дитячого саду катаються. Почекай, буде твоя черга.
Повертаюся до мами, сподіваючись покататися після вихованців дитсадка.
— Ти чого? — дивується мама. — Расхотела?
— Ні, там з дитячого саду катаються, — намагаюся пояснити мамі, але та, зрозумівши, що я кататися по -, як і раніше хочу, хапає мене і знову пхає до вагончиків.
— Іди, йди! Ти чого?!
— Мамо, там не пускають!
— Хто не пускає? Чого вигадуєш! Діти катаються! Он, дивись, поруч з дівчинкою в червоному платті є місце! Іди!
І я буквально впихнута в зграйку дітей-вихованців дитсадка.
— Дівчинко, ти знову тут?! — вже недобродушно говорить замучена вихователька, якої треба стежити за цілою купою дітлахів. — Нахабство — друге щастя, так?
* * *
Осінь. Я школярка. Сідаємо на трамвай.
— Іди, йди! — штовхає мене в спину мама, углядевшая десь у вікно вільне місце. — Іди, там місце вільне.
Забігаю в салон і бачу, як на місце опускається старенька бабуся.
— Ти чого не сіла?! — дивується мама, пристроившаяся де-то поряд з дверима. — Нам три зупинки їхати! Йди сідай!
— Там вже зайнято… — я намагаюся пояснити, але вона розгортає мене на сто вісімдесят градусів: — іди, Іди! Нам їхати скільки!
— Дівчинка, скільки можна повзати туди-сюди! — обурюються пасажири. — Стій спокійно!
* * *
Переводимся з дитячої поліклініки у доросле.
— Там нічого не треба! Приходиш і йдеш до терапевта дільничного, віддаєш йому карту, і все! — пояснює мама чотирнадцятирічної мені (тоді в дорослу поліклініку переходили не в вісімнадцять).
Приходжу, займаю чергу.
— Ти чого тут стоїш?! — шипить мати, заставшая мене біля стінки. — Я тобі що, не по-російськи сказала? Береш і йдеш до терапевта!
— Тут чергу, взагалі-то…
— Так ти ж не на прийом, ти переводишься! Іди! — хапає мене за шию мама і впихає в кабінет.
— Ти ще хто? — дивується терапевт.
— Ем… Я перевестися…
— До стольки років доросла, а не знаєш, що черга є? — соромить мене терапевт. — Вийди, у мене прийом.
Виходжу.
— Що, всі? — запитує мама біля самих дверей.
— Ні, сказали в чергу, там прийом… — намагаюся пояснити, але мати впихає мене назад.
— Тупий, чи що? О боже, жах який! Я ж тобі українською мовою сказала: ти не на прийом, а переводишься! Що, язик відсох пояснити лікаря?!
— Ти що, не зрозуміла?! — гаркает вже розлючена терапевт. — Вкрай знахабніла! Пішла геть! Хамка!
* * *
Інститут. Деканат.
— Декан зайнятий, — кажу мамі, дивлячись на годинник прийому. — Через п’ятнадцять хвилин…
— Дивися, двері відкриті, значить, він тут, — мовить мама, штовхаючи двері і хапаючи мене за руку. — Іди, тобі ж треба дізнатися…
— *****ва! Ви що, сліпа?! — гаркає обідаючий декан. — Мені що, вже не можна поїсти? Для кого розклад висить?
— Ну що, впізнали? Що сказав декан? — засипала мене питаннями матуся, ледь я вилітаю назад.
— Ні, він обідав!
— І що? — в очах нерозуміння. — А ти дізналася? Коли можна буде отримати потрібний папірець?!
* * *
Після цього я зареклася ходити з матір’ю куди-небудь по кабінетах. Набридло відчувати себе між Сциллою і Харибдою.
Що найдивніше, моя мама була до самої смерті впевнена, що мене тільки штовхнути треба в потрібний кабінет, а бажано — впихнути за комір, і там мене, звичайно, візьмуть, все пояснять, адже питання-то хвилинний. І ніхто не посміє відмовити. А якщо відмовили — то, звичайно, винна я. А хто ще? Не змогла викласти своє питання так, щоб отримати відповідь! В кабінет-то я потрапила, а що ще?