Літо. Мені років п’ять. Гуляємо з мамою по парку дитячих атракціонів. Раптово мама бачить зграйку дітей, чинно розсаджуються в якийсь вагончик.

— Ой, дивись! — верещить моя мама. — Дітки будуть кататися! Йди з ними!

Я, радісна, біжу до дітвори, але мене перехоплює рука якоїсь жінки.

— Дівчинко, ти куди? Сюди не можна, тут з дитячого саду катаються. Почекай, буде твоя черга.

Повертаюся до мами, сподіваючись покататися після вихованців дитсадка.

— Ти чого? — дивується мама. — Расхотела?

— Ні, там з дитячого саду катаються, — намагаюся пояснити мамі, але та, зрозумівши, що я кататися по -, як і раніше хочу, хапає мене і знову пхає до вагончиків.

— Іди, йди! Ти чого?!

— Мамо, там не пускають!

— Хто не пускає? Чого вигадуєш! Діти катаються! Он, дивись, поруч з дівчинкою в червоному платті є місце! Іди!

І я буквально впихнута в зграйку дітей-вихованців дитсадка.

— Дівчинко, ти знову тут?! — вже недобродушно говорить замучена вихователька, якої треба стежити за цілою купою дітлахів. — Нахабство — друге щастя, так?

* * *

Осінь. Я школярка. Сідаємо на трамвай.

— Іди, йди! — штовхає мене в спину мама, углядевшая десь у вікно вільне місце. — Іди, там місце вільне.

Забігаю в салон і бачу, як на місце опускається старенька бабуся.

— Ти чого не сіла?! — дивується мама, пристроившаяся де-то поряд з дверима. — Нам три зупинки їхати! Йди сідай!

— Там вже зайнято… — я намагаюся пояснити, але вона розгортає мене на сто вісімдесят градусів: — іди, Іди! Нам їхати скільки!

— Дівчинка, скільки можна повзати туди-сюди! — обурюються пасажири. — Стій спокійно!

* * *

Переводимся з дитячої поліклініки у доросле.

— Там нічого не треба! Приходиш і йдеш до терапевта дільничного, віддаєш йому карту, і все! — пояснює мама чотирнадцятирічної мені (тоді в дорослу поліклініку переходили не в вісімнадцять).

Приходжу, займаю чергу.

— Ти чого тут стоїш?! — шипить мати, заставшая мене біля стінки. — Я тобі що, не по-російськи сказала? Береш і йдеш до терапевта!

— Тут чергу, взагалі-то…

— Так ти ж не на прийом, ти переводишься! Іди! — хапає мене за шию мама і впихає в кабінет.

— Ти ще хто? — дивується терапевт.

— Ем… Я перевестися…

— До стольки років доросла, а не знаєш, що черга є? — соромить мене терапевт. — Вийди, у мене прийом.

Виходжу.

— Що, всі? — запитує мама біля самих дверей.

— Ні, сказали в чергу, там прийом… — намагаюся пояснити, але мати впихає мене назад.

— Тупий, чи що? О боже, жах який! Я ж тобі українською мовою сказала: ти не на прийом, а переводишься! Що, язик відсох пояснити лікаря?!

— Ти що, не зрозуміла?! — гаркает вже розлючена терапевт. — Вкрай знахабніла! Пішла геть! Хамка!

* * *

Інститут. Деканат.

— Декан зайнятий, — кажу мамі, дивлячись на годинник прийому. — Через п’ятнадцять хвилин…

— Дивися, двері відкриті, значить, він тут, — мовить мама, штовхаючи двері і хапаючи мене за руку. — Іди, тобі ж треба дізнатися…

— *****ва! Ви що, сліпа?! — гаркає обідаючий декан. — Мені що, вже не можна поїсти? Для кого розклад висить?

— Ну що, впізнали? Що сказав декан? — засипала мене питаннями матуся, ледь я вилітаю назад.

— Ні, він обідав!

— І що? — в очах нерозуміння. — А ти дізналася? Коли можна буде отримати потрібний папірець?!

* * *

Після цього я зареклася ходити з матір’ю куди-небудь по кабінетах. Набридло відчувати себе між Сциллою і Харибдою.

Що найдивніше, моя мама була до самої смерті впевнена, що мене тільки штовхнути треба в потрібний кабінет, а бажано — впихнути за комір, і там мене, звичайно, візьмуть, все пояснять, адже питання-то хвилинний. І ніхто не посміє відмовити. А якщо відмовили — то, звичайно, винна я. А хто ще? Не змогла викласти своє питання так, щоб отримати відповідь! В кабінет-то я потрапила, а що ще?