Відносно недавно я стала мамою, і мене несамовито задолбали повальне скопидомство серед моїх близьких, колишніх до цього цілком собі розумними людьми.
Мамо, я не буду зберігати два десятки пелюшок і сорочечок, в яких відпала потреба півроку тому. Чисті та цілі вирушать в центр допомоги малозабезпеченим, інші прямо в сміття. І той одяг, що носиться зараз, у свій час спіткає та ж доля. Ні, мені не шкода, і ностальгічних почуттів на тему «це ж та сама ганчірочка, в яку я завертала малюка» у мене немає. А потреба у вільному місці — є.
Бабуся, мені справді дуже сподобався той костюмчик, який ти дарувала. Для свого віку у тебе на рідкість хороший смак. Але діти мають звичку рости, і я краще передам цей наряд для племінника, який, між іншим, також твій онук. Так що подарунок буде радувати відразу кілька людей, а не запилиться без діла.
Ні, мила подруга, я не буду зберігати на балконі громіздкі коляску, стільчик для годування, розібрану ліжечко і ще купу речей. Все це я благополучно продам. Для другої дитини (якого, до речі, поки в планах немає), якщо знадобиться, куплю нові. А на балкон у мене інші плани, я там чай п’ю вечорами і книжки читаю.
Найдивніше, що ці ж люди абсолютно спокійно ставляться до інших речей. Віддають, викидають, не складують і не відвезли на дачу те, що вже не користуються. Так що списати на важке життя епохи тотального дефіциту не вийде. Звідки ж це нездорове бажання зберігати будь-яку дрібницю, пов’язану з дитиною? Добре, що хоч підгузники не змушують залишати на пам’ять.
