Мене задовбали крикуни.

Сидимо в кабінеті, працюємо. Влітає він — крикун. З стільниковим в півметра від вуха (мабуть, руки не згинаються під потрібним кутом), він щось кричить у трубку Василю Івановичу, відповіді не чує, сто разів перепитує. Якого біса ти зайшов до нас у кабінет? Щоб показати, як ти круто працюєш, що аж пара з вух валить? Поговорив, на зауваження огризнувся. Розумію, виріс у селі, там так прийнято голосно розмовляти…

Йду по вулиці, в навушниках. Крик, виття, що таке? Знімаю навушники в жаху. Коштує він — крикун вуличний. Розмовляє по телефону чоловік. Текст приблизно такий: «Приїжджай сюди, сам все побачиш. Я що, дурень?» Реально з піною біля рота. Захотілося піЕкшн ти й заспокоїти: «Я тобі і без твого друга тобі про це скажу. І десяток перехожих — теж».

Панове, навіщо так напружуватися? Ви боїтеся, що вас не почують? Даремно. Я, наприклад, чую з сьомого поверху, про що ви розмовляєте, сидячи на лавці з пивом в три години ночі. А також я чую тебе, колего, не треба на ультразвук переходити. Ти не одна тут.

Задовбали.