— Кощій! — крикнув Іван, відкривши двері замку. — Спиш, чи що?
— Ваня, ти? — пролунало з кімнати праворуч. — Я тут, заходь.
Іван закрив за собою двері і пішов на голос. У кімнаті, що опинилася кухнею, серед розкиданих по столу продуктів і розсипаної борошна, стояв Кощій, схилившись над великою книгою.
— Нічого собі! — здивовано присвиснув Іван. — Ось це видовище! З якого приводу?
— День народження, — скромно відповів Кощій, не відволікаючись від читання. — Готуюся ось.
Іван розгублено розвів руками.
— А я навіть і не знав, що сьогодні.
— Та й звідки б? — усміхнувся Кощій. — Наше спілкування почалося якраз після мого дня народження в минулому році. Та ти не червоній, Ваня, тепер будеш знати. Ти ж не забув, це я сам не подумав заздалегідь розповісти.
— Буду знати, — Іван подивився на купу різної живності. — Багато гостей буде?
— Дуже. Всі наші прийдуть. І ти приходь, Ваня, годиннику до десяти. Обов’язково приходь.
— Якщо всі зберуться, то мене точно як головне блюдо подадуть.
Кощій якось дивно посміхнувся і махнув рукою.
— Не боїсь, не подадуть! — бадьоро сказав він. — Скромно посидимо, справи наші повспоминаем. Вип’ємо трохи, звичайно.
Іван з сумнівом подивився на незліченну кількість пляшок в кутку кухні.
— А тепер, Іване, йди, — звелів Кощій, закриваючи книгу, — мені ще готувати і готувати.
— Може допомогти? — запропонував Іван. — Удвох-то швидше буде.
— Сам впораюся, йди. До десятої години приходь, не забудь.
***
— Як жива-здорова, бабусю? — запитав Іван, відкриваючи двері хатинки на курячих ніжках.
— Ваня! — зраділа Яга. — Ти по справі, чи як?
— Або як. Чаю попити, язики почесати. До Кощія ходив, а він там зайнятий зовсім. День народження у нього сьогодні, знаєш?
Яга спохмурніла.
— Знаю, — сумним голосом відповіла вона, — як же не знати. Кухарит?
— Вірно, — Іван підозріло примружився. — А чого це ти, бабуся, в особі змінилася?
Яга опустилася в незвичайне чорне крісло з двома вухами і хвостом, і зітхнула.
— Тут така справа, Ваня, — заговорила вона. — Кожен рік Кощій гостей чекає, а ніхто не приходить. Хіба що Ідолище Погане — той заради їжі на край світу йти готовий.
— А решта чого?
— Та хіба мало у них злодійських справ? — знизала плечима Яга. — Хтось лінується, хтось не може, а хтось взагалі забув. Багато різних причин придумують, після листа з вибаченнями шлють. А Кощій потім пару тижнів сам не свій ходить та злість на всіх поспіль зриває. Подарунки, знову ж таки, дуже любить, а їх немає. Тебе кликав?
— Кликав, — Іван почухав потилицю, — до десяти годин. Ось ти мене здивувала, бабуся! А що ж він тоді готується, якщо ніхто не приходить?
— Надія штука така, — розвівши руками, відповіла Яга. — Від неї так просто не позбудешся.
— Запрошення б розсилав, щоб напевно.
— Так спробуй їх знайди всіх! Це нас з ним відомо де шукати, а решта — сьогодні тут, а завтра там. Так що ти, Ваня, обов’язково прийди сьогодні, Кощій радий буде.
— Прийду, — Іван задумливо подивився у вікно. — Клубок при тобі?
— Клубок? — здивувалася Яга. — При мені, де ж йому бути-то. Нужон?
— Нужон, бабуся. Та позич мені свою ступу до вечора, а? В цілості поверну.
***
Пізно увечері Іван постукав у двері замку, що світиться, як новорічна ялинка.
— Чу! — почулося зсередини. — Російським духом пахне!
Всередині засміялась добра сотня голосів.
— Ваня! — радісно закричав Кощій, відкривши двері. — Ти уявляєш, Ваня, всі зібралися! Я навіть і не чекав, а вони зібралися! Водяного в бочці принесли! Не день народження, а казка якась! Ти заходь, Ваня!
— Краще не треба, — втомлено усміхнувся Іван. — Народу зовсім багато, оком моргнути не встигнеш, як з мене святкове блюдо приготують. Я зайшов-то: передай Язі, що її ступа за замком стоїть, в цілості, як і обіцяв. А я до тебе завтра після обіду зайду, щоб гостей не бентежити.
Іван знизав Кощію руку, розвернувся і пішов геть від замку.
— Ваня, — покликав Кощій. — А ти де був весь день-то? І навіщо тобі ступа знадобилася?
— Де я тільки не був! — відгукнувся Іван. — З днем народження, Кощій.
