У дитинстві батьки ніколи не відмовляли мені в бажанні завести вдома тварин. Хочеш хом’ячка? Будь ласка. Рибок? Без проблем. Кошеня? Принось.

Хом’ячки у мене дохли через тиждень-два. Рибки жили і того менше. Останнього кошеня я приносила в наш спільний з батьками будинок в класі отак шостому.

Чому?

Хом’ячка мені купували, тільки грошей йому на клітку не знаходилося. Жалелись гроші на копійчану поїлку, і нещасному тварині в трилітрову банку ставилися незрозумілі блюдечка-мисочки-баночки-скляночки. Накладалася вата, яка нерідко обвивалася навколо тоненьких лапок. І так, поставити банку потрібно було завжди подалі, в затишне місце. Під стіл, наприклад. Плювати, що там немає сонячного світла, зате хом’ячок нікому не заважає.

Після смерті хом’ячка в банку оселилися рибки. Ні, який акваріум? Це дорого. Дорого і компресор купувати, і корм. Он, всі хлопчаки мотилів в калюжах ловлять. Риба в річці їх їсть — з’їдять і гуппі.

Молока місячному кошеняті? Він великий вже, не може смоктати мамку — без молока обійдеться. Макарони можна залишати, хай жує. М’яса? Он, миші бігають по кутах, зловить — буде м’ясо…

У дев’ятнадцять років, переїхавши в окреме житло, я завела декоративну білу щура. Перше, що сказала мати, коли побачила її, що сидить у просторій клітці: «Ой, ти ж студентка, у тебе і так грошей немає, а щура адже годувати треба…»