Працюю в одній організації майже сім років. Посада хороша, колектив хороший, начальство адекватне. Як-то відразу так вийшло, що з першого ж року під час відпустки мого начальника його обов’язки стали доручати мені. Зрозуміло, без відриву від основної роботи, тобто доводилося затримуватися допізна, приходити раніше і так далі. Але мене, в принципі, все влаштовувало: суміщення офіційне, всі оплачувалося. І навіть якщо б не оплачувалося — жив я тоді з батьками, грошей вистачало більш ніж. Було бажання працювати, творити.

Так тривало протягом усіх шести років. Смію припустити, що я справлявся з усіма обов’язками добре, та й сам начальник неодноразово наголошував. Однак з півроку тому у компанії почалися кадрові перестановки. Наш найбільший начальник пішов на підвищення, а мій безпосередній керівник — на його місце. На посаду, яку мені доручали заміщати всі ці роки, раптово призначили абсолютно іншої людини. Так, у нього більше стаж (і ближче дружба з новим начальником), але роботу краще знаю я.

З новим співробітником у мене хороші стосунки, я йому не заздрю (хочете вірте — хочете ні) і бажаю удачі на новому місці. Але образа залишилася дуже серйозна — на того, хто вчинив цю многоходовочку. Навіщо було всі ці роки вести мене як свою зміну, давати якісь помилкові надії, щоб потім ось так обламати?

Тепер пропало всяке бажання що-небудь робити, руки опускаються. Тому що я на своїй шкурі відчув анекдот: «Більше за всіх у колгоспі працювала кінь, але головою вона так і не стала».