Так ось… Приїхавши на вихідні в Пітер з колпинского будзагону (в лазні нормальної змити-випарити втому залізобетонну, поспілкуватися з цивільними дамами на предмет еротизму картин Сальвадора Далі, плавно перейшовши до практичних занять… Портвейну попити інтелігентно і взагалі…), зустріли німців наших на Невському, прямо у “Єлисеєвського”.
Вони нормальні хлопці, стали нам з хохотком підморгувати, попихивать ліктями в боки та на магазин кивати заклично. А нам чого? Нас і провокувати не треба. Бажаєте випити, панове бюргери? А і легко, на здоров’я…
Заходимо в магазин, біля прилавка винного відділу відбувається “обмін думками”. Анхен, непогано говорить по-російськи (решта дойчев – ні в зуб ногою…), невпевнено каже: “Ми, наприклад, сухе дуже любимо… “Каберне” ось… Або “Бичача кров”…
Міха, сполотнівши, старанно намагається придушити блювотний рефлекс після таких німецьких зізнань. Перевівши дух, каже обурено: “Ви що, здуріли, чи що? Он 33-ій дають…”.
Анхен спантеличено і зовсім вже недовірливо: “А… А цей – гут…?”. Тут я вже з Михой в два голоси волаємо: “Звичайно, гут!!!”. Набрали “гутова” напою трохи, сумку цілу німецьку, господарсько-містку. Близько 20 пляшок туди увійшло. А чого? Німців десяток та нас двоє. Нормально для затравки. Рамоночка, друга дівчина з групи німецьких товаришів, запаморочливо посміхаючись, бере пляшку коньяку ще. Анхен повідомляє – день народження у неї… Ну, німці додатково. купують дві пляшки “Каберне”. На всякий пожежний…
Німці зніяковіло запитують – так де пити будемо? Де-де… Та в Міхи ж. Він он, на Фонтанці, в двох кроках проживає. Пішли. Сумку волочили поперемінно і акуратно.
Миха мешкав у двох кімнатах неосяжної комуналки, яку я за кілька років так і не дослідив повністю. Так і Миха відмовляв – не треба, мовляв… Хто його знає, що там, далеко, в темряві…
Німцям незрозуміло було слово “комунальна квартира”. Вони приголомшено бродили по нескінченних коридорах, відкривали двері, заглядали в туалет, тягнули ланцюжок з фаянсової “гирькою” на кінці, слухали звук води, що спускається, і задоволено бурмотіли свій вічний “гут…”…
“Гут” довелося зіпсувати, пояснивши їм, що Михиных тут всього дві кімнати. Німці скрушно помотали головами, але підійшов час пиття, і настрій різко пішло вгору…
Для початку Ведмедик обсміяв німецькі срібні наперстки для пиття, грам по 25 приблизно… Презирливо випнувши губу, приніс два гранованих склянки. Собі і мені, відповідно. Німці завмерли. Міха, хвацько скусив зубами корок з пляшки “33”-го, набуцкал дві склянки “з гіркою”, і ми негайно випили. Німці, захоплено завивши, зааплодували, я не вигадую. І почали навперебій наливати стакани, намагаючись повторити таке небачене ними досі “чари”… …
Вийшло далеко не у всіх і ще далі не відразу. Але ми були хорошими викладачами, а тому німці до ночі ближче нарізалися в клапті. І стали випадати у вигляді осаду по різних кутах кімнатним. Я ж з Михой, по черзі і дуже делікатно (але наполегливо…), приобнимали Рамоночку за тонку і порочну німецьку талію. Вітаючи її безупинно з днем народження, з удаваним политесом допиваючи її пляшку коньяку зі срібних наперстків. Було противно пити з такої мерзопакостно дрібної посуду, але треба…
Поверталися в Колпіно на крайній нічній електричці вже за північ. Всю півгодинну дорогу жваво розмовляючи з Куртом, який не знав жодного слова по-російськи, а ми, відповідно, тільки “гут” по-німецьки, в тамбурі вагонному. Примушуючи його палити “Біломор” і пити горілку з горла. Звідки взялася горілка, я не розумів…
А потім, після прибуття на наше “стійбище”, ми ще пили це мерзенне, як тоді здавалося, “Каберне” в будиночку німецькою. Що залишилися “в живих” нечисленні німецькі чоловіки, Анхен, Рамона, і ми двоє. Причому нам беззастережно були надані грановані склянки. Ми сьорбали з них ту кислятину, прожарювали вогняними поглядами Рамону і пристрасно мріяли про ганебних зв’язках з іноземними жінками. Часу для цього був ще цілий серпень сімдесят не пам’ятаю якого року…
