Цю історію написав лікар-кардіолог, колишній ізраїльтянин, який переїхав у Нью-Йорк в 1982 році.
НАДО ЗНАТЬ, ГДЕ И КОГДА ПиСАТЬ! из жизни,Истории из жизни,позитив,Хохмы-байки,юмор
Справа була в 1985 році. На 5-й авеню в Манхеттені проживала самотня жінка 89-ти років. Звали її Етель. Жила вона в дорогому кондо і була дуже заможної. Всі її діти і онуки були забезпечені, проживали в різних містах Америки, і, чесно кажучи, у неї не було особливого бажання з ними зустрічатися, а у них з нею! Так вона і жила одна з домоправителькою, куховаркою і шофером лімузина.
Театри та концерти вона вже все переглянула і це теж у бабусі інтересу не збуджувало.
Враховуючи бабусину вік, доктор порадив їй ходити пішки в околицях, не надто далеко, щоб вона сильно не втомлювалася.
Але, звичайно, і коротка прогулянка займала у неї багато часу. По дорозі ніяких громадських туалетів не було, а навіть якби й були, то їй подобалося відвідувати громадський туалет.
Щоб вирішити питання з необхідністю полегшитися в поході, шофер був посланий відвідати кілька дорогих кондомініумів, що знаходяться на трасі. Ці будівлі охороняються швейцаром і зазвичай мають спеціальне приміщення на першому поверсі, де приходять гості можуть зустрітися з господарями і обговорити причини своїх відвідин. При такому приміщенні є також дуже чиста і доглянута туалетна кімната.
Бабушкін шофер переговорив з кількома швейцарами, заплатив їм за кооперацію і домовився, що у міру потреби вони дозволять Етел користуватися туалетом.
І, звичайно, шофер в лімузині супроводжував бабусю у її прогулянці, на всякий випадок.
Так воно і працювало, поки в один прекрасний весняний день, проходячи по звичайному маршруту, Етель знадобилося відвідати туалет.
Однак, в найближчому кондомініумі, де вона зазвичай полегшувалася на дверях стояв незнайомий швейцар, який заступав постійного і нічого не знав про жодної домовленості. Вмовляння не допомогли, так як він отримав дуже суворі вказівки нікого не допускати в будинок. Робити нічого, довелося бабусі, згнітивши серцем, продовжити свій шлях!
Неподалік знаходилося старе і дуже престижне кладовищі, вхід на яку також охоронявся. Робити нема чого, і Етел попрямувала до швейцара, який привітно запитав: «Вітаю вас, мадам! Я думаю, ви прибули на похорон пана Рабиновича. Будь ласка, заповніть ваші дані, включаючи адресу і номер телефону у книзі відвідувачів!»
Звичайно, Етель ніколи не брехала — вік не той, та й потреби не було! Але природа вимагала свого, і вона покривила душею.
Бабуся заповнила необхідні дані і пройшла всередину. Швидко знайшла туалетну кімнату і через кілька хвилин вийшла полегшена і щаслива.
Так би цей випадок і залишився тривіальним, якби через два тижні після нещасливого дня, вона не отримала б поштою лист в дуже добротному конверті зі штампом у лівому верхньому куті: «Айнштейн і партнери. Адвокатська контора».
В листі було написано нижченаведене:
«Шановна пані Етел Голдштейн. Дякуємо Вам за відвідування похорону покійного пана Джеймса Рабиновича.
У зв’язку з тим, що у покійного не залишилося ніяких родичів і друзів, він заповів все своє стану розділити між відвідувачами його похорону».
До листа було додано чек на суму 60 тисяч доларів, що в той час було непоганим подарунком!
Мораль цієї історії: «Треба знати, де і коли писати!»
Павло Лернер
НАДО ЗНАТЬ, ГДЕ И КОГДА ПиСАТЬ! из жизни,Истории из жизни,позитив,Хохмы-байки,юмор