Вчора провели чудовий вечір у дитячій «травмі». Дівчинка залізла на лавку, поставила на неї термос, сіла зверху, впала і в польоті шандарахнулась головою об край столу. Промила волосся — а там дірка два сантиметри в довжину. Розумію, що треба шити.

В таксі немає машин. Слава богу, подруга відвезла. І ось я з ниючий донькою на руках (16 кіло) і подруга зі своєю дитиною в слінгу мчимо по абсолютно чорної території лікарні. Жодного ліхтаря, тільки убогий світ вікон, бруд по щиколотку, якась п’янь бешкетує: дружки тащут приятеля з явно зламаною рукою, а той опирається. Поліклініка, доросла «травма», нарешті, дитяча. Втомлений лікар дивиться без усякого виразу й байдуже запитує:

— Шити будемо тонкими нитками або тими, що є?

Я, погано міркуючи:

— Тими, що краще. В чому різниця? У грошах? Скажіть, скільки коштує, я заплачу.
— Значить, будемо шити тими, що є, — зітхає лікар і йде в перев’язочну.

Я здивовано дивлюся на медсестру:

— Що це було?
— Не знаю, — каже вона. — Може, треба було заплатити?

А я хіба не про це? Можна подумати, я кожен день приїжджаю в «травму» і знаю таксу на зашивання дитячих голів!