Задовбали клієнти, які вважають себе винятковими. Вони думають, що правила до них не належать, а юридичні документи — це туалетний папір великого формату. Дзвонить такий важливий дядько, і починається цирк:
— Я хотів би те-то і те-то.
— На жаль, угода (підписана вами ж) цього не передбачає.
— Ну і що? Це ж я, — далі слід п’ятихвилинне перерахування своїх наукових регалій.
— Тим не менш, все, що не прописано в договорі, неприпустимо.
— Як же так?! Мені така угода не підходить! Це якась помилка!
— Нехай так, але ви його вже рік як підписали, відповідно, воно вам підходило хоча б на той момент. Помилки ніякої немає.
— Ви мене не зрозуміли. Я роблю вам офіційний запит. Я такий весь поважний вчений бла-бла-бла…
Після тицянь в угоду клієнт, пригорюнившись, вкрадливим тоном заводить вже менш впевнену слізливу пісню: «Ну будь ласка-ласка-ласка, невже вам складно допомогти мені, бідному-нещасній людині?»
Все це, як правило, вимовляється без образ (і на тому спасибі), але з щирим подивом, що хтось відмовляється робити поправки на його заслуги перед вітчизняною наукою.
Що це таке? Навіщо так відверто хизуватися своєю необізнаністю? Хто вам сказав, що якісь заслуги в певних галузях (мені до них яке діло?) дають вам право відкривати двері ногою? Як не соромно мало не в одному реченні називати себе шанованою людиною, відкритим текстом вимагати блату, так як ви підписали договір, не прочитавши, а з правилами просто не спромоглися ознайомитися, і нити в надії на те, що проблема вирішиться сльозами?
Хочете бути шанованими людьми? Хочете викликати до себе гарне ставлення? Варто вести себе відповідно.
