У мене є прекрасний рюкзак в стилі стімпанк, ручна робота на замовлення — стилізація не то під системник від компа, не під якусь невідому інопланетну техніку. В числі іншої обробки на рюкзаку є кнопочка. Неробоча, природно, для краси.

Стою я з цим самим рюкзаком за спиною в черзі до каси супермаркету. За мною підпилий чоловічок, неагресивний, але надто нетверезо-милостивий. Спершу він приймається робити мені компліменти, один іншого банальніше і пошлее. Я затикаю вуха навушниками і якийсь час його ігнорую. Він починає перекрикуватися через касу з продавщицею так, що через навушники чути. Виймаю навушник — мало, милостиві п’яні такі милостиві, раптом зараз почне бузотерить, і треба буде провалювати швидше?

— Д-д-дівчина, ось ми тут цікавимося, навіщо вам рація на спині? — і на рюкзак показує.
— Це не рація, — кажу. — На цьому Я літаю.

Мужик на секунду трезвеет, витріщає очі.

— До-до-як літаєте?
— Звичайно, — відповідаю, — літаю. Кнопочку ось натискаю — і полетіла.

Мужик трезвеет ще на три секунди і офигело запитує:

— Куди?!
— Ну що ви, — мило посміхаюся я, — як маленький. Не знаєте, куди літають пристойні відьми?..

Черга ледь не потрапляла. А мужик, схоже, остаточно протверезів.