Сьогодні я зрозуміла одну важливу річ. Сама потрібна покупка в житті жінки – це сокира. Не шуба-чоботи-туфлі-сумочка. Сокира. Точно вам кажу. Я тут купила один. По акції, в супермаркеті. Хороший такий, фірмовий, з помаранчевої довгою ручкою. Мені його запропонувала дівчина-промоутер. “Хороший сокиру! – сказала вона, – купіть, знадобиться!”
Я і купила. І не пошкодувала. Майже одразу і почав пригождаться. Поклала я його зверху в візок з продуктами і покотила до машини. Дивлюся, а на парковці мужик так щільно до моєї свою машину поставив, що мені двері широко не відкрити і сумки туди не пропхати, а з іншого боку від машини бордюр, і відкривати двері незручно. І сам мужик стоїть поруч і свої сумки в багажник вантажить.
І тут я така під’їжджаю. На візку. З сокирою. Подивилася я на нього і на його машину. І він на нас подивився.З сокирою.І раптом посміхнувся мені, як рідний, і каже: “Давайте, я допоможу вам сумки в багажник ваш занурити, а то я близько машину поставив, а з іншого боку–бордюр і незручно…” “Давайте, – погодилися ми з сокирою, – спасибі вам велике”. Бувають же такі чудові люди!
Ну, він занурив мої сумки і поїхав. Я сокиру поклала на підлогу переднього пасажирського сидіння, села і покермувати спокійно додому. Ну, як “спокійно”. П’ятниця, народу повно, ще все за місто прагнуть, поспішають. І один на світлофорі як мене обжене, як підріже, так як різко загальмує, прямо переді мною, на червоний. Так я трохи йому в зад і не в’їхала. Сантиметр залишився. Він такий виходить і починає кричати: “Як водиш, та взагалі, та права купила, так треба поговорити”. “А чого не поговорити”, – кажу. І сокира так, не поспішаючи, піднімаю з підлоги. Він від різкого гальмування з’їхав і ручкою мені в педалі майже вперся. Заважає. Я виходжу і його виймаю. І в руках тримаю. “Чого ж не поговорити, – кажу, – ми завжди готові, – кажу, – до конструктивного діалогу”. З сокирою. Той, який з ледь цілим задом, раптом відразу якось подобрішав. Настрій у нього, мабуть, покращився, і він радісно так говорить: “та я й сам винен. Поспішав. Різко перебудувався, різко загальмував. П’ятниця! Нерви! Вибачте!” Швиденько сів у свою машину і газонув під зелений.
Ну і ми з сокирою сіли і, не поспішаючи, поїхали додому. Під’їхала до будинку, дивлюся – моє місце-це біля під’їзду зайняли. Знову. Стоїть хтось, не з нашого будинку. Своїх-то я всіх знаю. А вони – мене… Ну, гаразд. Я поруч на аварійці встала, думаю, зараз сумки важкі занесу в квартиру, а потім поїжджу по дворах – місце собі пошукаю. Сумки занесла, сокира залишився. Дай, думаю, його теж додому заберу, в машині що йому лежати. Ручка яскрава, прикметна, раптом хто зазіхне. А ми з ним рідні вже майже. Взяла його машину і закриваю. І тут, дивлюся – водій, що моє місце зайняв, виходить.“Ой, – каже, – а я ваше місце зайняв? Та я вже їду, вставайте, будь ласка!” І посміхається так по-доброму. “Хороших вихідних”, – каже. І поїхав.
Я на своє місце встала, і ми з сокирою додому пішли. І теплий вітер шелестів у листі. І Сонце світило. Нам. З сокирою
.
Наталія Іванова
Новий рівень
Гарного настрою! Тільки позитив! Тільки радість!
