Я з тих людей, що будують незадоволені міни, коли їх фотографують без попиту. Я ненавиджу фотографуватися. І тому я регулярно буваю більш або менш задолбана.

Рідні бажають спільних фотографій з кожного сімейного торжества (до речі, ні я, ні вони майже не змінилися з тих пір, як я зуміла вперше відстояти своє право не брати участь у фотосесіях з мильницею). Знайомі фотографують мене нишком і викладають у соцмережі, якщо не вдасться вчасно забрати у них фотоапарат. Мені вкрай неприємно читати коментарі від майже незнайомих людей з приводу своєї зовнішності. Від власного коханого хлопця я регулярно шарахаюсь. Сидиш собі спокійно, читаєш книжку і краєм ока бачиш спалах камери мобільника. Якого, питається, риса?

Але добивають мене саме фотохронологи-фотокореспонденти. Почуття близьких ще можна спробувати зрозуміти. В сотий раз спробувати поговорити, марно, звичайно, але раптом одного разу Екшн де? Але не ганятися ж мені за кожним дядьком з фотоапаратом, намагаючись випитати його, що так привернуло його та його колег в моїй непримітної роже?

Я дуже просто одягаюся, у мене звичайне обличчя. Припустимо, що майже скрізь, де я потрапила в кадр, я була в якості масовки. Це зрозуміло. Але добив мене недавній день, вже вибачте, святого Валентина.

Торговий центр. Я мирно насолоджуюся безкоштовним майстер-класом, доробляю своє сердечко і чекаю, коли хлопець теж закінчить. Він чимось незадоволений, і я цілу його в щоку. Раптом лунає вигук: «А можна повторити?» Я ховаюся за хлопця, що намагається утримати мене в кадрі.

Я усвідомлювала, що перебуваю на громадському заході. Що там є фотограф, і він, по ідеї, фоткает закохані парочки біля стінки, тобто мені небезпека не загрожує. Я зовсім даремно розслабилася, враховуючи, що мені з моїм «загорожа» навряд чи вдасться знайти порозуміння хоч десь і хоч у кого-то. Але залишок вечора був безнаЕкшн но зіпсований. І фотограф тут зовсім ні при чому — думаю, його страшно задолбали спостерігати, як хлопець намагається підтягти мене до нього ближче, а я опираюся.

Іноді я подумую про те, щоб поїхати в Африку. Кажуть, там живе плем’я людей, впевнених, що кожен зроблений знімок забирає в них частинку душі.