90-ті були не просто десятиліттям моди чи гранж-гітарою. Це була золота епоха R&B 90-х, час, коли плавні вокальні лінії стикалися з вуличною зухвалістю. То справді був специфічний звуковий метал: емоційна глибина соулу, поєднана з ритмічним ударом хіп-хопу. Це злиття не просто тихо звучало на тлі. Воно захопило ефір. Воно володарювало на танцмайданчиках.
Продюсери на зразок Джиммі Джема та Террі Льюїса відіграли ключову роль у цьому зрушенні. Вони допомогли артистам стерти жорсткі кордони між традиційним R&B і соулом, що набирає силу хіп-хоп. У цю епоху, якщо твій дебютний альбом ставав хітом, наступний реліз мав довести, що ти не one-hit wonder (артист одного хіта). Ставки були високі. Продукція виходила безперервним потоком. Ми отримували треки, що задають настрій. Ми отримували пронизливі балади. Це був час, коли музика здавалася важкою, справжньою та безперечно крутою.
Формула хіп-хоп соулу
Не можна говорити про цю еволюцію, не вказуючи на Мері Джей Блайдж. Вона не просто співала; вона перекалібрувала весь індустріальний стандарт. Її проривний трек «Real Love» став майстер-шаблоном для хіп-хоп соулу. Блайдж наклала свої душевні вокальні партії з відтінками госпелу на класичний хіп-хоп брейкбіт – саме на трек Audio Two “Top Billin”. Результат був незаперечним.
Її дебютний альбом What’s the 411 вивів на перший план цю сиру емоцію. Він був відполірований до блиску. Він був грубим. Біти були жорсткими, а почуття глибокими. Ця комбінація коронувала її королевою цього звучання.
Тедді Райлі вже визначив ранні дні цього кросовера за допомогою ню-джек-свінгу, але хіп-хоп соул згладив кути. Він був менш метушливим, більш приземленим. Можна сказати, що це був соул, одягнений у черевики Timberland. Він зберігав грув, але додавав ваги.
Відеокліпи створювали зірку
Аудіо складало лише половину справи. У 90-ті візуальна складова була незаперечною. Відеокліпи не просто просували пісні; вони створювали ікони. Візуальна розповідь відповідала звуковим інноваціям, створюючи повний пакет, який фанати не могли ігнорувати.
90-ті принесли нам не лише радіоредакцію. Офіційний музичний кліп став не менш важливим, ніж сама пісня.
“Knockin’ Da Boots” групи H-Town – це більше, ніж просто повільна композиція. Вона має атмосферу пізнього вечора, доповнену шовковистим освітленням та шовковими сорочками у кадрах.
Міссі Елліотт перевертає сценарій з кліпом, що нагадує науково-фантастичний короткометражний фільм. En Vogue, Destiny’s Child, Джанет Джексон перетворили свої хіт-сингли на міні-фільми. Ці кліпи продають імідж, ідентичність та стиль.
За межами хітів: альбомні треки, які б’ють точно в ціль
Хоча лідерство в чартах важливе, такі альбоми, як Brown Sugar Д’Анджело і Maxwell’s Urban Hang Suite Максуелла, допомогли сформувати рух неосоул. Це були запрошення до димних кімнат, де тексти мали таке ж значення, як і ритмічні малюнки.
Деякі артисти продовжують залишатися в ротації, але, як Марк Моррісон зі своїм Return of the Mack, вони заслужили статус one-hit wonders. Однак у цих треках також присутні характерні для тієї епохи солодкі гармонії та свінг.
Тісний зв’язок R&B з поп-музикою та хіп-хопом
R&B немає в ізоляції. Мерайя Кері стирає кордони завдяки вокалу, готовому для реміксів. Boyz II Men зробили кросовер із хітовими баладами. «Ex-Factor» Лорін Хіл б’є не слабше за будь-яку реп-композицію, а саундтреки до фільмів «Exhale» і «Boomerang» рясніють іменами Вітні Х’юстон і Тоні Брекстон.
Продюсери, такі як Тімбаленд та Бебіфейс, створювали стильні R&B-звукові ландшафти, що визначили жанр, часто співпрацюючи з провідними вокалістками доби для створення хітів. Ця синергія була настільки потужною, що групи на зразок Dru Hill і Jagged Edge також досягли успіху як у поп-чартах, так і на вулицях.
Через 30 років: чому це, як і раніше, важливо
Минуло тридцять років, але ця візуальна мова, як і раніше, визначає те, як ми споживаємо музику. Ви не просто чуєте хіт. Ви дивитеся його. Ця епоха показала нам, що стиль є частиною пісні.
Подивіться на сучасних артистів. Вони, як і раніше, покладаються на концептуальні візуальні образи для просування своєї ідентичності. Йдеться не лише про мелодію. Йдеться про світ, у якому існує ця мелодія. 90-ті зрозуміли
Через десять років ця звукова подібність, як і раніше, сильно. Коли я чую Candy Rain або Freak Me, мене миттєво захоплюють емоції. Це особлива атмосфера вологої літньої ночі і переповненої підземної вечірки з басом, що змушує битися серце. Jodeci не просто співають. Вони займають простір між сирими емоціями та відточеною майстерністю. Особливо голос К-Сі має спокійну гравітацію недільного ранку після хаотичної суботньої ночі. Я, звичайно, був стомленим, але водночас відчував глибоке полегшення.
Цей звуковий відбиток зберігся навіть десятиліття. Він пішов у підпілля, а потім з’явився на роботах сучасних виконавців. Артисти на кшталт H.E.R. і Brent Faiyaz погоджуються з цим. Вони походять з одного коріння і вбирають меланхолію і ритм, які Джо Деці довели до досконалості. 90-ті подарували нам більше, ніж просто ностальгію. Вони задають настрій та пропонують шаблон для танцювальної музики, яка не жертвує сердечністю заради пристрасті. У ній, як і раніше, багато глибини. Душа все ще тут, просто в іншому одязі.
Цю статтю було досліджено з використанням штучного інтелекту та перевірено редакторами HowStuffWorks.
