Вадим Федоров 6
З книги Батьківський інстинкт або як ми дітей робили.
Зробити дитину — справа нехитра. Особливо коли ти про це не замислюєшся. Коли молодий і в голові вітер.
А от з віком розумієш, що все треба планувати. І до будь-якого своїй дії треба підходити відповідально. Особливо до появи в твоєму житті маленького чоловічка. Твоєї майбутньої дочки або сина.
Підійшли до цього питання і ми з дружиною. Відповідально.
Звернулися в Центр планування сім’ї і репродукції. Чехія славиться ними. З репродукцією тут все добре.
Прийшли в цей самий центр. Заповнили потрібні папери. Здали аналізи.
Взяли у нас двох кров. А моєї слабкої половини ще й УЗД зробили.
Через тиждень прийшли на прийом.
Літня лікар подивилася наші аналізи. Схвально покивала головою. Вона була середнього зросту, пухкенька і в класичному білому халаті.
— А де спермограма? — раптом так суворо запитала нас.
— Яка спермограма? — питанням на питання відповів я.
— Аналіз вашої сперми, — сказала доктор, — може бути, у вас там не все в порядку.
— Все у мене в порядку там, — чомусь я червонію, — все працює як годинник.
Доктор скривилася.
— Через три дні в 9 ранку прийдете, здасте сперму, до цього ніяких статевих контактів, — і знову так суворо, але вже на мою дружину: — Ніяких, щоб було достатньо матеріалу.
— Добре, — погоджується дружина, — матеріал буде. Раз треба.
— Буде, — поддакиваю я. — А куди приходити і як здавати?
— Сюди ж приходьте, — усміхається мені доктор. — У нас є спеціальна кімната, в кінці коридору. Вранці в реєстратурі отметитесь, вам дадуть пухирець і проводять в цю кімнату. Отриманий матеріал здасте в 5 кабінет.
— Натщесерце? — запитую я.
— Що натщесерце? — не розуміє доктор.
— Аналізи здавати натщесерце? — пояснюю я.
Жінка в білому халаті кілька миттєвостей дивиться на мене. Оцінююче.
Спермограмма....
— Краще поснідайте, — нарешті відповідає, легкий сніданок не зашкодить.
— Добре, — киваю я.
Ми встаємо. Прощаємося з доктором і йдемо додому. Де три дні строго дотримуємося приписами лікаря.
У призначений час я приходжу до відділення репродукції. Відділення являє собою довгий коридор зі що стоять уздовж нього стільцями. На стільцях сидять парочки різних віків. Деякі з жінок вагітні. І інші дивляться на них з тихою заздрістю. Парочки неголосно перемовляються.
На початку коридору біля вхідних дверей розташована реєстратура. Це велике скляне вікно з віконцем дрібніші для безпосереднього спілкування з обслуговуючим персоналом.
Підходжу до цього самого віконця.
— Добрий день, — кажу, — мені на аналізи призначено на сьогодні.
За склом дві дівчини в білих халатах невизначеного віку.
— Талончик у двері візьміть, — відповідає одна з них.
Повертаюся до дверей. Там стоїть тумба з дисплеєм. На дисплеї назви кабінетів. Знизу напис: «Спермограма». Натискаю на напис. Через прорізи тумби виповзає листок з номером 6. Зараз же на дисплеях, що висять над стелею на всьому протязі коридору, спалахує напис: «6 номер — 2 кабінет».
Кабінет номер 2 — це реєстратура. Простягаю листочок у віконце.
— Так що ви відразу не сказали, що вам на спермограму? — дивується одна з дівчат. Друга бере якусь папку і зникає в надрах реєстратури.
Перша дівчина відкриває один з шаф, що стояли в реєстратурі, дістає звідти прозорий пластмасовий флакон з червоною кришечкою і простягає мені.
Спермограмма....
Пухирець висотою сантиметрів п’ять в діаметрі сантиметра два-три. Я з сумнівом дивлюся на цю ємність.
— Щось не так? — запитує дівчина.
— Як я сюди потраплю? — задаю я їй зустрічне питання. — Вузьке горлечко.
Дівчина дивиться на мене. Буквально той самий погляд, яким мене обдарувала доктор кілька днів тому.
— В пухирець нічого пхати не треба, — повільно й чітко говорить вона, — постарайтеся зцідити сперму в нього і потім закрийте кришечкою. І все це віднесете в кабінет номер 5.
Гул голосів за моєю спиною стає тихіше. Сидить поруч з реєстратурою мужик з бородою витягає голову, намагаючись розглянути упаковку, в який не можна засовувати. Побачивши пластиковий пузыречек, усміхається.
— У справжнього мужика не зціджує, а вистрілює, — голосно заявляє він.
Дівчина червоніє.
— Значить, вам треба вистрілити і потрапити в пляшечку, щоб ми змогли зробити аналізи, — заявляє вона, — а решту зцідіть.
— У мене зір поганий, — раптом брякаю я. Ні з того, ні з сього. Мабуть, від хвилювання.
Бородатий мужик починає іржати. Гул голосів за спиною посилюється.
Дівчина зітхає, закочує очі. Потім бере якісь ключі і виходить з реєстратури через бічні двері.
— Ідіть за мною, — командує вона, — відведу вас у наш тир.
І ми проходимо вздовж стільців з пацієнтами до кінця коридору. Майже всі дивляться на мене з цікавістю. Злощасний пухирець я ховаю від їх поглядів у кишеню піджака.
В кінці коридору двері. Вона відрізняється від інших тим, що оббита товстим шаром повсті, закритого в свою чергу синім дерматином. Над дверима висить червоний ліхтар, взяте у велику сітку.
За дверима виявляється маленька жарко натоплена кімнатка. Половину її займає жовте шкіряне крісло. Навпроти крісла стоїть невисокий шафка зі скляною дверкою. Поруч з кріслом на стіні велика червона кнопка. За кріслом двері, ведуча в туалетну кімнату. Там унітаз і умивальник. І пачка серветок на окремому столику.
— Коли натиснете на кнопку, телевізор включиться і загориться лампочка над дверима, — починає інструктаж дівиця. — Це означає, що сюди ніхто не повинен входити. Можете спокійно робити свою справу.
— А де телевізор? — перебиваю я його.
— В шафці, — пояснює дівчина, — він закритий, і не намагайтеся його відкрити. Увімкнути або вимкнути телевізор ви можете за допомогою червоної кнопки. Все зрозуміло?
Я киваю. Чого вже тут незрозумілого?
Дівчина виходить, клацнувши замком. Я залишаюся один.
Обережно сідаю на крісло. Шкіра голосно рипить піді мною.
З коридору чути шум голосів. Він відволікає. Дивно, адже двері ж товста.
Придивляюся і через мить визначаю, чому так все чути, що відбувається в коридорі. Між підлогою і самої дверима щілина в кілька сантиметрів. Через неї проходять звуки.
Натискаю на червону кнопку. Усередині шафи щось мерехтить. Що саме, погано видно. Скло хтось протирав брудною ганчіркою, й видно через це брудне скло, м’яко кажучи, не дуже. Придивляюся. Усередині шафи стоїть телевізор. На екрані біжать титри. Звучить тиха музика.
Спермограмма....
Натискаю червону кнопку. Мерехтіння гасне.
Виходжу з кімнатки. Йду до реєстратури. Погляди присутніх спрямовані на мене.
— Що, вже? Так швидко? — дивується бородатий.
Я його ігнорую. Нахиляюся до віконця і кажу дівчині в білому халаті:
— Там нічого не видно.
— Чому не видно? — дивується вона.
— Тому що скла брудні, — пояснюю я, — у шафі, де стоїть телевізор.
— А навіщо телевізор в шафу ставити? — запитує невисока чорненька жінка, що сидить навпроти бороданя.
— Треба так, — туманно відповідає її супутник, білявий мужик у джинсовому костюмі, — по інструкції треба, напевно.
— Скла нещодавно мили, — перебиває мужика дівиця, — чисті повинні бути.
— Мили, — погоджуюся я, — але брудною ганчіркою. Нічого не видно. У вас є склоочисник?
Дівчина червоніє. Кудись дзвонить. Через кілька хвилин у коридорі з’являється жінка в синьому халаті. Ми втрьох ідемо в тісну кімнатку в кінці коридору, де синій халат ретельно миє скло. І потім витирає його серветками.
— Тепер видно? — єхидно запитує дівчина.
— Дивовижно, — киваю я і додаю: — І все-таки, навіщо телевізор в шафу замикати?
— Щоб руками не хапали, — відповідає дівчина і разом з синім халатом видаляється. Я залишаюся один.
Сідаю в крісло. Натискаю на червону кнопку. Екран всередині шафи оживає.
Чоловік і жінка гуляють по місту. Він дарує їй квіти, цілує. Потім вони п’ють каву. І все це на тлі середньовічних будівель.
Лейпциг — раптово я дізнаюся місто. Точно, ось у цій церкві Бах похований. А ось тут Гете написав свого «Фауста».
Але екскурсія по місту різко обривається. Чоловік везе жінку кудись за місто.
Судячи по зачісках та по марках машин, фільм знятий році так в 80-м.
Чоловік з жінкою заходять в спальню. Він починає роздягати її. Якийсь чоловік в уніформі підглядає за ними в замкову щілину. «Дасть іс фантастіш», — чую я з екрана телевізора.
Спермограмма....
Я згадую технікум. І як Серьога Коршунов приніс німецький журнал з голими тітками. І як він його продавав посторінково. Сторінка рубль.
І як вже після технікуму ми на чиємусь дні народження дивилися німецьку порнуху на перших видеопроигрывателях. «Електроніка 18М».
Тисну на червону кнопку. Екран гасне.
Встаю з скрипливого дивана. Виходжу в коридор. Йду до віконця.
— Вийшло? — запитує мене бородань.
— Ні, — коротко відповідаю я йому.
— Що знову? — цікавиться » дівиця.
— У вас немає що-небудь більш сучасного? — запитую я її. — Там запис тих часів, коли було ще дві Німеччини.
— При чому тут це? — скипає дівиця. — Все те ж саме, що і зараз. Анатомія людини за ці роки не змінилася.
В коридорі стає тихо. Я спиною відчуваю погляди сидять уздовж стінок пар.
— Той факт, що зараз тим актрисам за 80 років, — тихо кажу я, — цей факт мене вибиває з колії і не дає зосередитися. У вас є новіші фільми?
— Нема, — гаркає білий халат і вже звично червоніє.
За моєю спиною виникає гул. Громадськість сперечається про те, чи старіє чи німецьке порно з часом або воно вічно.
— У шафі на поличці, під телевізором, — каже дівчина, — лежить журнал. Він сучасний. Можете його погортати.
— Дякую, — кажу я і йду назад.
Підходжу до дверей. Смикаю за ручку. Замкнено.
Роблю глибокий вдих. Потім такий же глибокий видих.
Повертаюся до віконця.
Бородань намагається мене про щось запитати.
— Ні, ще ні, — кажу я йому, і вже до дівчини: — Пробачте, там двері зачинилися. Не могли б ви відкрити?
Та мовчки виходить з реєстратури. Йде в кінець коридору. Відкриває кімнатку.
— Дякую, — кажу я, — велика.
Закриваю двері. Сідаю на крісло. Воно рипить у відповідь.
Відкриваю нижні дверцята шафи. На полиці самотньо лежить зім’ятий журнал.
Обережно витягаю його з надр шафи. Журнал весь пом’ятий. Обкладинки немає. Деякі аркуші склеєні чимось.
Встаю. Беру прошиті листки брудного паперу двома пальцями і виходжу в коридор. Несу журнал до реєстратури. Народ в коридорі зацікавлено дивиться на мене.
— Це мене повинно збудити? — запитую я дівчину, кидаючи журнал їй на стійку.
— А в чому справа? Не збуджує? — втомлено питає вона.
— Ні, — чесно відповідаю я, — тільки блювотний рефлекс виникає. Таке враження, що на нього вся лікарня, це саме, дивитися ходила.
— Іншого у нас немає, — каже дівчина, — треба було з собою приносити. У нас не передбачено бюджетом нові порножурнали кожен день купувати.
Спермограмма....
— Це обурливо, — раптом подає голос блондинка, яка сидить поруч з бородачом, — на всяку нісенітницю бюджетні кошти витрачати вони можуть собі дозволити, а елементарні дрібниці купити грошей немає. Це обурливо. Чоловік вже другу годину тут мучиться. Не може елементарний аналіз здати. Це обурливо.
З вдячністю Я дивлюся на блондинку.
— Всі інші без проблем спермограму здають, — закипає дівчина, — ніхто не скаржиться. Деяким досить пари хвилин.
— Я не все, — перебиваю я дівчину, — я так не можу. Кіно епохи розвиненого соціалізму, то журнал, прочитаний до непотрібного стану. Я так не можу. І крісло ваше скрипить. Ви протираєте, до речі?
— Протираємо, — відповідає дівчина.
— Тією ж ганчіркою, що і скло, — ірже бородань, — тому воно таке мутне.
В коридорі стає шумно.
— Ми тут вже дві години сидимо в черзі, — обурюється блондинка, — нікому до нас нема діла. Це обурливо.
— Медицина наскрізь корумпованості, — підтримує її хтось із протилежного ряду.
Дівчина у віконці закочує очі.
— Ви далеко живете? — запитує вона мене.
— Поряд, — відповідаю я, — 10 хвилин на машині.
— Ось і їдьте додому, — командує дівиця, — там сцедитесь. І зразки принесете мені. За годину нічого з вашої спермою не трапиться. Вас такий варіант влаштує?
— Влаштує, — киваю я.
— Вдома є, що вас збуджує? — ставить чергове запитання дівиця. — Платні канали або журнали для дорослих?
— Є, — знову киваю я, — кабельне.
— Кабельне дурниця, — втручається в нашу розмову бородань, — у мене є класні фільми. З Голландії. Клоуни і карлики. Ексклюзивні зйомки. Можу скинути посилання. Де скачати. Там недорого.
— Спасибі, — відповідаю я йому, — не будемо експериментувати. Мені всього-навсього треба здати спермограму. В наступний раз.
— Добре, — заспокоюється бородань.
— Протягом години встигнете? — запитує мене дівчина.
— Постараюся, — відповідаю я.
— Тоді йдіть, — каже вона, — я попереджу п’ятий кабінет, що ви зразки з дому принесете. Протягом години.
— До побачення, — кажу я.
— До побачення, — безладно відповідають люди в коридорі.
Я виходжу з відділення. Підходжу до ліфта. Спускаюся на перший поверх.
Засовую руку в кишеню піджака. Чертыхаюсь.
Натискаю на кнопку ліфта. Їду назад.
Заходжу у відділення.
Бородань, побачивши мене, починає істерично сміятися, затискаючи рот рукою. Інші привітно і запитально мені посміхаються.
Я підходжу до віконця.
— Вибачте, — кажу, — я бульбашка у кімнаті залишив. Який для аналізів.
Дівчина відкриває шафу, риється в ньому. Дістає точно такий же пухирець, який я залишив у тісній кімнаті з шафою і кріслом. Простягає мені. Мовчки. І намагаючись не дивитися мені в очі.
— Щасти вам, — каже.
Я беру пухирець. Їду додому. Через 50 хвилин вертаюся.
У коридорі вже нові люди. Бороданя і блондинки не видно.
Проходжу в п’ятий кабінет. Передаю зосередженому докторові пухирець зі своєю спермою.
— Стільки вистачить? — питаю його.
— Так-так, звичайно, — киває він, — нам досить пари крапель. Не варто було так старатися.
— Добре, — кажу я, — в наступний раз не буду намагатися.
І чомусь червонію.
Спермограмма....