Не складається, просто розсипається Мишкіна щаслива і безтурботна ще недавно,життя. Адже жили душа в душу. Чого цим бабам потрібно, не зрозумієш.
З роботи додому, з дому на роботу. Якщо кудись в гості, по справах або погуляти — завжди удвох. Потім дітлахи пішли: теж разом. Ну, добре ж було! І на тобі…
— Йду. Втомилася. Задовбали. Свободи хочу. І любові. Ти так неумеешь.
Це все про що? Ладно «закомизилася» б, гульнула разок-другий, йти-то навіщо? Сім’я все ж. Господарство, побут, діти. Все відрегульовано, притерто, ніде не скрипить: живи, не хочу.
Так не захотіла, зараза. Треба-то чого? Може, він з превеликим задоволенням то відсутню, з-під землі дістати готовий.
В інших баби як баби — усьому ради. Чого ні добудь, всьому ради, а як не спакуй, все одно — не так.
Так скажи, як… На все погоджувався ж. Ні, хочу таку ж, але з перламутровими гудзиками.
А він бабу нормальну хоче, тільки і всього. Це що, багато чи як? З ручками і ніжками. Звичайну. Тільки без надмірних претензій.
Бувають такі, скажіть?
Он, сусід, прийде в получку в пополаме, лика не в’яже, зарплати немає, сперли, ще й в око своєї найдорожчої супружнице засвітить, для профілактики, щоб знала, хто в домі господар.
Та, — Петечка, Петечка, тільки не йди, не кидай сиротинушку. Все для тебе зроблю, — Тьху! Може і його дружина того самого хоче, мріє, щоб мужик влада застосував?
Тільки не вміє Мишко. Мамка навчила до жінкам і дітям з усім можливим повагою: щоб у хаті все було, у тому числі обстановка довіри і злагоди.
Якщо б дружина на три копійки більше нього получку принесла, він би від туги і стыдобы повісився: значить і ціна мужику така, копійчана. Ех, скільки не старайся…
Діточок шкода. Їм для повного щастя обов’язково мамка потрібна.
Жіночий догляд з чоловічим вихованням різниться: батько одного, мамка — іншому навчать, а так що? Сироти, подранки.
Біда! Нічого не вдієш, життя все одно продовжується. Потрібно пристосовуватися. Діткам теж.
Самостійність свою користь має. Іноді ті, хто різко матеріальний старт взяв без достатнього забезпечення старанням і здібностями, до фінішу можуть не добігти: тихіше їдеш — далі будеш. Так їм і скажу, що відсутність мами — теж фора, не привід для відчаю.
Горює Михайло, про себе, мовчки, лише своїм внутрішнім слухачеві скаржиться. Більше нікому.
На ринок потрібно по дорозі заскочити,прикупити того, сього. Коротше, провізії на тиждень. Колись кожен день гуляти по магазинах.
Нехай на ринку трохи дорожче, зате попутно, час витрачати не потрібно. М’яса візьме,сиру, ковбаски, гречки обов’язково, хліб… На що грошей вистачить.
Мишко стоїть у черзі. Народу не багато, але асортимент на лотку великий — довго відпускають.
Залишився один чоловік попереду, підходить жебрачка. Чи жебрак.
Одяг на ній начебто нова, але неохайна, пом’ята. Гардероб висить, немов на городній пугала. Погляд якийсь страшний. Відьмака, чи що?
— Любий, исти хОчу. Поможи сирітку. Купи шматочок ковбаски.
— Це не складно. Звичайно, бабуся. Голод — не тітка. Може і мені на старості допомога знадобиться.
Підійшла черга. Мишко просить продавщицю завісити триста грамів докторської ковбаси. Та вже було почала відрізати, коли мовила старенька, — та ні, мила, триста грамів, але тільки он тієї, зернистою, сирокопченої.
Мишкін альтруїзм миттю хвилею змило. Це ж треба, зовсім як його дружина. З перламутровими, бля, гудзиками і алмазної пилом.
— Не треба, Надюша, — так продавщицю звуть, — нічого їй завішувати не потрібно. Гівна на лопаті, нехай жере.
Бач, розбірливий яка. Я тієї ковбаси сам ніколи не пробував, кишеню рідкуватим, щоб таку розкіш купувати.
Зрозуміло тепер, чого його найдорожчої супружнице треба було. Того ж гівна, на тій же лопати. Треба, немов в одному гнізді вилупилися. А може це вона і є, тільки в майбутньому?
Бабка заверещала, затупотіла ногами, почала загрожувати вічними карами, прокльонами, почала плюватися, матюкатися…
Народ озирнувся, подивився на такий розклад. Жебрачка з непомірними амбіціями. Значить, не голодна.
Все, бабка, можеш йти. Сьогодні тобі тут нічого не обломиться.
Не твій день.