Я поспілкувалася з режисером і сценаристом, сфотографувалася з порядковим номером у руці, мене зняли на відеокамеру і дали шматок сценарію з монологом героїні, на яку пробуюсь. Це називається кастингом.
Виходжу на вулицю. У мене є ще приблизно двадцять хвилин, щоб ознайомитись з текстом, а потім прочитати його на камеру. Стою біля будівлі, дивлюся на листочок і пробую промовляти слова моєї героїні, намагаючись підібрати потрібну інтонацію. Раптово ззаду хтось хапає за плечі. Розвертаюся.
— Дівчина, ви не хвора? — співчутливо питає якийсь пузатий чоловік у картатій сорочці.
Від подиву не знаходжу слів і мовчки дивлюся на нього, попутно вивертаючись з обіймів.
— Ви сама з собою розмовляєте! Що з вами? Дівчина, що з вами?
Твою ж мати, що це було? Я не танцюю голою на даху, не жонглюю трьома немовлятами і не кусаю перехожих за ноги, я всього-то стою на одному місці і тихенько читаю текст з листка вголос! Це, що, так неймовірно і з ряду геть, що треба обов’язково влізти з ідіотським коментарем? Дивно, як людина, якого бачиш буквально хвилину, може шалено задолбать.
