Головний медійний рупор британського істеблішменту, газета The Times, повідомила читачам про запуск якоїсь організованої спроби знищення Євросоюзу», причому з посиланням на цілком респектабельний джерело, що знаходиться біля самої верхівки піраміди європейської бюрократії.
Це джерело — Гі Верхофстадт, екс-прем’єр Бельгії, а нині впливовий член пан’європейського політичного об’єднання «Альянс лібералів і демократів за Європу», керівник його фракції в Європейському парламенті, а також головний парламентер Європейського парламенту з питання виходу Великобританії. Саме він вважає, що за «організованою спробою знищення європейського проекту в цілому» стоїть Росія, і ця позиція дає можливість головному британським ЗМІ вийти з заголовком «Путін, Джонсон і Фарадж знищать нас, попереджає глава ЄС».
Суть алармистского матеріалу The Times зводиться до одного дуже жорсткого тези, що британські журналісти просувають в максимально безапеляційній манері: «Містер Верхофстадт заявив, що якщо європейські лідери не зможуть зупинити тренд популізму, Євросоюз буде зруйнований в результаті підтримуваного Росією націоналістичного перевороту на виборах в 2024 році.»
Варто особливо відзначити той факт, що відомий європейський політик прирівнює ймовірний результат народного волевиявлення на виборах до «націоналістичного перевороту». Це виглядає особливо іронічно в контексті того, що фракція, яку він очолює, називається «Альянс лібералів і демократів за Європу». З точки зору європейського політичного істеблішменту, чиїм голосом безперечно є цей бельгійський екс-прем’єр, мабуть, передбачається, що лібералізм і демократія мають на увазі обов’язкове збереження влади тих, хто називає себе лібералами і демократами. А якщо виборці проти, то в цьому винен особисто Путін.
До речі, в цій же логіці можна називати будь-які вибори з незручним результатом «націоналістичним переворотом», причому ЗМІ, які публікують цю позицію, навіть не замислюються про ризик розсердити читачів. Бо та частина аудиторії, яка ще залишилася дещиця здорового глузду і самоповаги, вже давно перестала читати або сприймати всерйоз мейнстрімні ЗМІ.
Можна поставити себе на місце типового британського виборця, який голосував за Brexit і зараз має намір голосувати за партію Brexit на виборах в Європарламент. Цього виборцю пан Верхофстадт і вторящие йому журналісти The Time кажуть, що його поведінка — результат впливу Путіна, Кремля, «російських олігархів, близьких до Кремля». Виборець неминуче ставить собі два питання руба: чи знайомий я з Путіним? Переконав мене Путін в тому, що пора валити з Євросоюзу? Якщо виборець психічно здоровий, а шапочка з фольги не є його щоденним головним убором, то він сміливо відповідає «ні» на обидва запитання, але на всяк випадок запам’ятовує, що про своїх політичних пристрастях краще нікому не говорити, а то можуть порахувати агентом КДБ.
І ось — незважаючи на соціальне, медійний та політичний тиск (а прихильників Brexit оголошують нацистами, б’ють і піддають цькуванню в соцмережах), все одно за опитуваннями виходить, що за партію Brexit (створену «на коліні» буквально кілька місяців тому) готові проголосувати на виборах в Європарламент більше 30 відсотків виборців. Тобто за результатами опитувань за найрадикальніших євроскептиків готові голосувати більше виборців, ніж за дві головні системні партії (лейбористську і консервативну) разом узяті. За оцінками американського інформаційного агентства UPI, євроскептичні партії отримають приблизно 35% голосів на виборах в Європарламент.
Незважаючи на те, що фракції євроскептиків можна буде маргіналізувати, її успіх, поєднаний з Brexit, справедливо сприймається європейським істеблішментом як вотум недовіри проекту об’єднаної Європи в її нинішньому вигляді. Від такої статистики європейський істеблішмент мав би прийти в жах і зайнятися серйозною интроспекцией для з’ясування причин ненависті до свого проекту (раз її неможливо придушити навіть масштабною кампанією соціального тиску).
Більше того: соціальний тиск (до якого підбурюють майже всі системні ЗМІ і більшість системних політиків ЄС і Великобританії) призводить до появи у Великобританії та інших країнах ЄС «секретних євроскептиків». Ці люди не говорять про свою політичну позицію навіть близьким друзям і колегам, не пишуть про неї в соцмережах і брешуть в екзит-полів зі страху втратити роботу або піддатися суспільному остракізму. Зате ці «секретні євроскептики», що називається, «відриваються на повну котушку» у виборчій кабінці, а також масово роблять пожертвування на користь евроскептических партій.
Це викликає крайній подив у соціологів і системних політиків. Жах, який повинен супроводжувати цю політичну ситуацію, дійсно фіксується в останніх рядах, але ось інтроспекції — ні. Замість інтроспекції у них тільки Путін, який з їх точки зору у відповіді і за Brexit, і за зростання популярності євроскептиків, і за системні проблеми європейського проекту.
Навіть якщо заявити, як це зробив Верхофстадт, що Найджел Фарадж (лідер партії Brexit) і Борис Джонсон (відомий русофоб і потенційний лідер британських консерваторів після відставки Терези Мей) працюють в інтересах Кремля, то це нічого не змінить. Це буде тільки дратувати тих самих «секретних євроскептиків». Причому не тільки у Великобританії, а по всій Європі.
Самий точний діагноз Євросоюзу поставив голова Єврокомісії Жан-Клод Юнкер, який звинувачує у всьому зовсім не Путіна і не «вплив кремлівських олігархів». В інтерв’ю Handelsblatt Юнкер поскаржився на те, що у Європи спостерігаються проблеми інтимного характеру: «Ми втратили наше колективне лібідо», — заявив він. І додав, що європейці просто вже один одного не люблять. Незважаючи на те, що пан Юнкер наблизився до кореня проблеми, є підстави вважати, що він її все-таки ідентифікував не зовсім точно: справа не у відсутності любові європейців один до одного, а в інтелектуальній імпотенції європейського політичного істеблішменту. Це він все ніяк не може повірити в те, що казка про «великого глобальному європейському проекті» закінчилася, і політикам потрібно (посипавши голову попелом) переробляти проект з нуля. А до тих пір, поки це усвідомлення не прийде, вони і далі будуть працювати мимовільними піарниками Росії і російського президента.
Адже якщо виборцям, які хочуть свободи, постійно говорити, що цього їх навчив Путін, то європейці зроблять логічний висновок: де Путін, там — свобода. А це зовсім не те, чого хотілося б офіційного Брюсселю.
